robofob: каченя з word (Default)

Оглянувши слїди руської людности в степах XI-XIII в., перейдїм тепер до тих турецьких „насельників”, що були тут панами в сї часи. Ми бачили вже, як з кінцем IX в. опановала сї степи орда Печенїгів, бачили також і те, що се панованнє Печенїгів не мало в собі нїчого певного. Вони були тільки передовим полком в тій стадії кочовничої міґрациї, яку собою відкривали.

Ми переглянули в своїм місцї, як почавши Гунами й скінчивши Уграми цїлий ряд орд перейшов через наші степи в IV-IX в. Їх рух стояв у звязку з рухом турецьких і монґольських племен у центральній Азиї, але самі орди, що мандрували в наші чорноморські степи, були неясного складу, по більшій части мішані, правдоподібно — з финських і турецьких елєментів головно. Печенїгами відкриваєть ся нова серія, чисто турецьких орд (розумієть ся — теж не без домішок). Їх міґрація, очевидно, стояла в звязку з тими переворотами, які переходили в переднїй Азії по упадку турецької держави іль-ханів (VI-VII в.). В чорноморські степи Печенїги протиснули ся під натиском двох иньших орд, що тисли їх зі сходу, Узів-Торків і Кіпчаків-Половцїв. В серединї X в., як бачимо з оповідання Константина Порфирородного, Печенїги, витиснули на північ Угрів, опанували, простір від нижнього Дунаю до нижнього Дона; чотири їх колїна займали землї на схід від Днїпра, чотири на захід, себто вони свобідно й непримушено розложили ся в сїй території. Узи зайняли їх давнїйші кочовища — між Уралом і Волгою; з ними ж, як оповідає Константин, від котрого маємо звістки про сю турецьку міґрацію IX-X в., — лишила ся частина Печенїгів. Окрім Печенїзької орди, дорогу в Европу загороджувала Узам тодї ще Хозарська держава; Масуді оповідає, що Хозари тримали сторожу на Волзї від Узів, не пускаючи їх переходити в Хозарську землю, особливо зимою, коли вода замерзає.

Під ударами Сьвятослава в 960-х рр. Хозарська держава упадає, і з тим мусїв збільшити ся натиск Узів на Печенїгів, що від тепер на самих собі мусїли нести тягар його. Ми можемо здогадувати ся, що сильний натиск Печенїгів на дальші руські землї, що як раз дає себе знати після сього, при кінцї X в., до певної міри міг стояти в звязку з тим натиском і з тими перемінами, які переходили під впливом його в степу. Заразом Узи під загальним іменем Торків (себто Турків) вперше виступають в нашій полїтицї: підчас походу Володимира на волзьких Болгар він мав помічне військо Торків, що прибуло на конях, суходолом, берегом Волги (правдоподібно з нижньої Волги або Дону), тим часом як руське військо йшло човнами. На жаль, процес роспросторення Торків по сей бік Волги й Дону зовсїм закритий від нас, бачимо тільки останнїй результат: у серединї XI в. Печенїги витиснені зовсїм з чорноморських степів.

Грушевський, "Історія України-Руси", т. ІІ


Печенїги, Половці, Монґоли, Татари – пиздили Русь завжди й успішно. "Перемоги" князів просто смішні, а Сьвятослав узагалі дурко – відчинив дорогу печенїгам на Русь, умничка. І продовжувалося це аж до 17 в. Таке враження, що й в 17-му в. припинилися "іґа", бо їм набридло цей отруйний смітник порпати. Та й буддизм не хрін собачий.

 

 

robofob: (hatecomp)

http://litopys.org.ua/
„Чую, казав Василько, що Давид хоче мене віддати Ляхам. Ще не мало наситив ся моєю кровию, хоче лїпше наситити ся, коли дає їм. Я бо Ляхам богато зробив лиха, і ще хотїв зробити — пімстити ся за Руську землю. Але як і віддасть мене Ляхам, не злякаю ся смерти, те лише тобі скажу по правдї: се Бог минї дав за мої високі гадки! Як прийшла минї вість, що йдуть до мене Берендичі, Печенїги і Торки, я сказав собі: як у мене будуть Берендичі, Торки і Печенїги, скажу я свому братови Володареви й Давидови: „дайте минї свою молодшу дружину, а самі собі пийте і веселїть ся”. І подумав я про Лядську землю: наступлю я на неї за лїто й за зиму, знищу Лядську землю й обороню землю Руську. Потім хотїв я забрати дунайських Болгарів і посадити у себе. Потім задумував я просити ся у Сьвятополка і у Володимира на Половцїв: „піду, думав собі, на Половцїв, — або здобуду собі славу, або голову свою положу за Руську землю. А иньшої гадки не було в серцї моїм анї на Сьвятополка, анї на Давида! В тім клену ся Богом і його пришествиєм, що не подумав я чогось злого супроти братиї моєї! Та за високі гадки понизив мене і упокорив мене Бог — що як пішли до мене Берендичі, звеселило ся серце моє і утїшив ся ум мій”.

http://litopys.org.ua/
З сих слів бачимо, що Василько, хоч уживав Половцїв для війни з Польщею, як ми то бачили вище, зовсїм не був принципіальним приятелем Половцїв, противно — мріяв про боротьбу з ними. По друге — що він дуже дїяльно заходив ся коло кольонїзації своїх земель ріжними іноплеменними елєментами, турецькими недобитками, а думав навіть про спровадженнє до себе Болгар (се були часи повного упадку Болгарії, по страшних візантийських війнах, серед нових печенїзько-половецьких спустошень). Сї два заміри — боротьбу з Половцями і кольонїзаційні заходи властиво треба получити оден з другим.


Тю, а мене за що?!
robofob: (hatecomp)

"...Залежність Вятичів від Київа була досить поверховна, поза той обовязок дани довго не виходила. Ще при кінцї XI в. тут, видко, були якісь свої князї: правдоподібно, що таким якимсь князем чи автономним старшиною був Ходота й його син, на котрих походом ходив Мономах у 1080-х 5). О скільки слабі тут були впливи нової княжої династиї й її дружини, та взагалї культури Руської держави, показує й те, що при кінцї XI в. Вятичі, здаєть ся — одні тільки з поміж східнословянських племен, формально уважали ся поганами. І в XII віцї в їх землї князї не перебувають, волостей тут не викроюють. Взагалї якихось більших городів — центрів навіть тодї ми тут не бачимо, і земля ся, видко, уважала ся якимсь глухим, заказаним кутом: коли підчас війни Ізяслава Мстиславича з Сьвятославом Ольговичем Сьвятослав, тікаючи від Ізяслава, чкурнув „за лЂсъ у ВятичЂ”, Ізяслав стратив охоту далї за ним уганяти ся й повернув назад 6). Що Вятичі не уважали ся й добрими чернигівськими підданими, натякає та промова, з котрою звернули ся тодї Давидовичі до вятицької людности, поручаючи їм зловити Сьвятослава (що або був уже князем Вятичів або мав у тім моментї право ним бути): „се єсть ворогъ намъ и вамъ, а ловите єго убити лестію, и дружину избити, а имЂниє єго въ полонъ вамъ” 7). Ми можемо припустити і тут, як припускали про Деревлян, що тутешня людність під зверхністю чернигівських князїв жила „своїм житєм” у своїх громадах, не виходячи за границї сих тїсних громадських інтересів, та анї трошки не журячись княжою й усякою иньшою вищою полїтикою".

robofob: (hatecomp)
Між печенізькими, потім половецькими набігами могло пройти й десять, і двадцять літ. Але трьох років не проходило, щоб не виповзла з чудських боліт якась братська меря київського стола «поискати». І то так: наскочать, загарбають геть чисто все, попалять церкви — і чкур до себе знов у куширі.
Ну, й самі добрі: що два роки — а ходили «кордони боронити»: обдирати тих таки ж печенігів, прямо сусідів, бо Торки й Чорні Клобуки жили в самому Київі, ба більше — мали свої осібні містечка, осади на Київщині.
Паскудні часи. Ще й не скінчили ся.
robofob: (hatecomp)
Не здужаючи виробити для себе свою династию і навіть не відважаючись дуже анґажуватись нею, київська громада мала ще меньше енерґії й відваги взяти управу землї в свої руки. Коли вона не могла мати князя, якого бажала, вона волїла мати якого небудь нїж нїякого. Не знати, що при тім тут впливало — потреба оборони, чи страх внутрішнїх розрухів. “Тяжко бяше Кияномъ, не осталъ бо ся бяше у нихъ ни одинъ князь у Киевѣ” каже лїтопись, пояснюючи, чому Кияне в 1154 р. закликали до себе непопулярного Ізяслава Давидовича; вона додає, що при тім Кияне бояли ся Половцїв, але в усякім разї сей епізод найлїпше показує повну безрадність громади що до самоуправи. Можна подібних ілюстрацій знайти й більше — згадаймо хоч би, як київська громада стратила духа, втративши Всеслава під час повстання 1069 р.

June 2017

S M T W T F S
     12 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 1617
18 192021 22 23 24
252627282930 

Syndicate

RSS Atom

Custom Text

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jun. 27th, 2017 05:29 am
Powered by Dreamwidth Studios