robofob | (no subject)

Судячи з прямо зараз, наживо, трансляції Радіо Свобода, Дмітрія Бикова йобнув інсульт – чіпля язиком за іклечка. Переймаюся, аби нам знов не пережити непоправну втрату.

Crossposts: http://robofob.livejournal.com/336279.html

Flat | Top-Level Comments Only

From:

neznaiko

Вийшов цілий пост з цієї теми)
Погоджуюся з вами. З особистого досвіту можу додати, що Харків і Донбас - це дійсно дві великі різниці) Це ми зрозуміли лише тоді, коли до нас переселилася числена кількість людей звідти. Цікаво, як воно буде далі, бо ці люди змінюють наше місто, а воно і ми змінюємо тих людей.
Щодо пропаганди. Є цікавий момент, риса, що дозволяє маніпулювати свідомістю. Це добре робити з людьми, які ніколи нікуди не віїзджали, вони не мають власного досвіту порівняння і довіряють словам з телевізора. Читала колись, що саме мешканці Донецька і Луганська належали до людей, що дуже мало подорожували.

From:

lg_hater

Ну, перепрошую за багатослівність, мабуть це я старішаю, то й стаю по-старечому занадто балакучим ).

Далі буде певно те ж саме, що відбувається по всій нашій кульці, що вона стрімко зменшується — взаємопроникнення та взаємозбагачення культур. Звісно, не у високому значенні останнього слова, а в сенсі комплекса звичок, традицій, та способу життя. От кияни, що вже пережили за овоща першу навалу донецьких, кажуть, що після другої, змішаної донецько-луганської, вже годі й мріяти, аби їхнє місто колись стало таким, як до того. Якщо тебе підрізали на дорозі — 4 шанси з 5-ти, що це зробив хтось з Донецьку. А як виставили квартиру, то 3 з 4-х, що то були луганські. Щоправда, за межами власне столиці, усе навпаки — грабують та шахраюють здебільшого донецькі, а майже половина водіїв приміських маршруток, та добра третина власне бусиків — з Луганська.

То звикайте потроху, та виховуйте троглодитів. Мо’ з них ще вийдуть люди ).

А от стосовно мобільності населення та пропаганди, воно й вірно, й невірно водночас. За совєтів ходив такий анекдот. Йде лекція про досягнення соціалізму, лектор читає з папірця:
— У Челябінську на півроку раніше плану зведено новий потужний меткомбинат, найбільший в Європі...
Одинокий голос із задніх рядів:
— Був я у тому Челябінську. Найбільше в світі звалище покришеного бетону там замість комбінату.
— А от на колишній целині, під Карагандою, зняли рекордний врожай зернових...
— Ага, був я в тій Караганді. Півкіло пшениці з гектару — дійсно рекорд для тамтешньої пустелі.
— На Полтавщині збудували десять нових цукрозаводів...
— Угу, був я й на Полтавщині...
Врешті лектор не витримує:
— А от Ви, молодий чоловіче, замість їздити по країні туди-сюди, та свого носа усюди пхати, краще б сиділи собі вдома, та газети читали!

Звісно, тому, хто сидить удома, читає газети, та дивиться телевізор, набагато легше дурити голову, ніж тому, хто бачить усе своїми очами. Але ж от дивний феномен: саме мешканці прикордонних Харківщини, Луганщини, та Донеччини, що межують з ерефією, відвідували останню частіше за інших українців. Відповідно, вони краще за інших знали, як та країна виглядає насправді, та бачили, наскільки дійсність відрізняється від пропагадистської картинки з російського зомбоящика. Але водночас серед тих таки мешканців прикордонних областей виявився найбільший відсоток колаборантів, посіпак «русскава міра», про усі сумнівні «принади» якого саме вони мали б знати з власного досвіду. Тобто, вразливість до пропаганди залежить не лише від обізнанності. Коли пропагандони добре знають, на які важельки в мізках «цільової аудиторії» натискати, а яких краще не торкатися, потенційну жертву можуть врятувати хіба звичка до критичного мислення, та певний рівень освіти. Людина може 30 років прожити десь у Дюсельдорфі, Парижі, чи Хайфі, та під впливом якої-небудь параша-тудей захворіти на ватанізм головного мізку.

From:

neznaiko

Не бачу тут нічого дивного. Бо ті, хто відвідував рф, вони не мандрували там регіонами, а їздили на заробітки переважно до одного міста. В порівнянні з рідними містечками Москва безумовно їх вражала. І заробляли вони там краще, ніж удома. А більше нічого в житті не бачили.
Те саме відбулося і з кримчанами. Вони одуріли від грошей, які витрачали москалі на їхньому недокурорті. Я впевнена, вони мріяли, що приєднавшись до росії, заживуть так само як в Москві. Я маю родичів в Криму. Якось вони вирішили переїхати в Харків. Це було ще до війни. Вони просили допомогти з роботою і в процесі спілкування я зрозуміла, що вони не уявляють реального життя. Наприклад,для них було відкриттям, що я заробляю на відпустку цілий рік і протягом цього року живу зовсім не так, як під час відпочинку.
Вони реально думали, що я живу так само, як відпочиваю. І мріяли приєднатися до такого шикарного життя)