Спогади дружини українського політв'язня

[robofob]

Костянтин Степовий
Раїса Мороз (з греків Донеччини), дружина українського десидента Валентина Мороза, пише:

"У школі багато не розводилися з приводу нашого національного походження. Жоден учитель — хоч поміж ними було багато місцевих греків — ні одним словом не прохопився ні про історію нашого поселення, ні про нашу мову, ні, тим паче, про далеку, чудесну країну Грецію, що з нею нам ніби й випадало «родичатися».

Щоправда, про мову говорили, і то майже на кожних шкільних батьківських зборах: учителі, а надто вчителька російської мови, намовляли не розмовляти з дітьми в хаті грецькою через те, мовляв, що учням важко буде засвоювати російську мову, а отже, й важче буде потім скласти іспити до вищого навчального закладу, важче пробиватися в житті.

Обидві школи в нашому селі (й одночасно районному центрі) були російські. Проте мало хто з батьків у ті часи міг дотримуватися вчительських настанов...

Щоб виїхати із села у світ, треба було спочатку виробити паспорт. І тут уперше я впритул зіткнулася зі своїм етнічним походженням. Хоч більшість мешканців села були греками, психологічно греки не почували себе комфортно, особливо ж ті, яким довелося жити під німецькою окупацією.

Багато років по війні, заповнюючи будь-який офіційний формуляр, треба було відповісти «так» чи «ні» на запитання останньої графи: «Чи проживав на окупованій території?». Якщо відповіддю було «так», то це для людини був величезний мінус. Греків звинуватили після війни в колабораціонізмі з німцями. Звідки таке звинувачення — невідомо, бо ж майже кожна друга родина втратила на війні або батька, або сина. У селі було повно інвалідів війни, деякі з них у жахливому стані: без ніг по самі стегна. Вони пересувалися на дошках з коліщатками, їх завжди було повно на базарі, вони жебрали і з того жили. Майже всі вони з розпачу пиячили. І все одно ми не були у фаворі в держави, були «зрадниками».

Наші хлопці були недостойними служити в переможній радянській армії, оточеній ореолом слави, а в школі вчителі не радили дітям спілкуватися з батьками грецькою мовою, «бо підете в колгосп волам хвости крутити».

Одне слово, бути греком не було престижно. І ось у такій атмосфері я пішла в паспортне відділення виробляти паспорт. Паспортистка, також грекиня, як і я, дійшовши до відповідної графи, питає: «Якої національності?». Нащо ж питати: знає мене як облуплену; знає, що всі ми з діда-прадіда греки; та й свідоцтво про народження перед її очима, де записано чорним по білому, що й тато, і мама — греки. Але ж питає, і мені на якусь мить захотілося збрехати: от би записатися росіянкою або хоча б українкою — і то було б краще... «Греки ми», — сказала я, і записали мені в паспорт «грекиня». Проте за якусь секунду в моїй голові чітко вималювалася вся єрархія «рівноправних» радянських націй — хоч перед тим я ніколи не задумувалася над питаннями рівноправ’я. Нехай буде благословенна та хвилина, що я не спокусилася і не збрехала, бо за такі речі сумління може гризти людину ціле життя.

Моє грецьке походження торкнулося мене ще раз десь через рік уже у Львівському університеті. Одного дня до величезної аудиторії, де відбувалася загальна лекція з мовознавства для всіх перших курсів іноземного факультету, увійшов заступник декана й назвав моє прізвище. Як тільки я вийшла з ним у коридор, він спитав мене: «Ви грекиня?». «Так», — підтвердила я, а серце в самої тенькнуло, відірвалося і полетіло кудись у землю. Помітивши моє занепокоєння таким несподіваним викликом, заступник декана поспішив пояснити: «Готуємо стенд до Дня Конституції і хочемо сфотографувати представників усіх національностей, які навчаються на факультеті». Тільки й усього...

----
Раїса МОРОЗ "ПРОТИ ВIТРУ", Спогади дружини українського політв’язня