Зеленські свати

[robofob]

Антон Санченко:

На жаль, все, що я хотів сказати з приводу зеленських чоловічків, вже сказав Микола Садовський в 1906 році.

"Зате в Києві Дрентельн, дійсний російський політик, заборонив грати українській трупі, а замість неї дозволив по кафе-шантанах і відкритих сценах «разсказчикам малоросійскаво бита» дискредитувати перед публікою український народ і взагалі все українське. Тут виводилась на посміх вся національність. Неграмотні колишні театральні машиністи або просто розсильні поробились українськими письменниками і один поперед другого писали всяке паскудство і пасквілі на український народ і з ідіотськими миґами та патяканням ілюстрували перед ситою й ласою до сміху садовою публікою, а та, регочучи і надриваючи свої п’яні животи, плескала цим підлим паяцам-нездарам, а після спектаклю напувала їх горілкою до нестями та обмазувала гірчицею їхні п’яні морди. Але всі ці лишаї на здоровому тілі притягали в сад багато людей і через те їм садові антрепренери платили великі гроші. Отак Лучицький, колишній машиніст одеського маріїнського театру, брав 300, навіть 400 карб, у місяць. Він потім зібрав усі перли своєї геніяльної літературної творчости і видав під заголовком: «Торбина реготу і лантух сміху».

Треба було подивитися, що робив цей канібаль на сцені. Коли наставав час його виходу, публіка вже починала гудіти, мов бжоли в уликові, знаючи з програм, що от-от зараз явиться цей «розбійник святого іскуства», а її любимець... Нарешті оркестра починала прелюдію. Публіка на хвилину вщухала і за лаштунками хтось хрипучим, мов немазана татарська арба, голосом затягав: «Оце я Ярема-а-а-а, отсе я Ярема». На цей раз публіка разом гуділа і відповідала теж «а-а-а-а». Після цього оркестра замовкала і з-за лаштунків являлась якась проява. На голові сива шапка не менш як півтора аршина заввишки, а то й може більше. Свита наопашки, вся цвяхована якоюсь невиданою орнаментикою. Сорочка вишита майже не тільки на грудях і рукавах, а навіть і на спині, і з такими широкими рукавами, що в кожний рукав можна було заховати ще по одному Лучицькому. А вже що сказати про штани. Це просто навмисне зшиті два величезні пістреві рядна і зібрані на очкур, які волочились аж по землі. Оця його поява вже викликала рев сміху і загальні бурливі оплески і вигуки «браво!». Проява тихо підходила до аван-сцени під невгавучий регіт і, знявши з голови свій улик, бо шапкою назвати її не можна, здоровкалась з публікою: «Доброго здоров’я! з понеділком!» і знов дикий регіт безглуздої публіки. Після привітання проява почала оповідання про те, яка з ним пригода трапилась на Печорському в Києві, як він приїхав з кумом Гаврилом до Києва і як вони поснідали і що за сніданком їли. Тут і четвертину сала з’їли, два кільця ковбас, а нарешті мірку гнилючок і мірку кислючок, та ще й запили квасом. Після такого сніданку пішли роздивлятися Київ і десь на Печорському, не знаю, як то вже можливо було, хіба тільки в дурній голові оповідача така подія змогла зародитися,— вартовий салдат поставив його замість себе на варту,— і тут всі його муки від тяжкого сніданку, а особливо після грушок-гнилючок. Усю цю безглузду нісенітницю проява розмазувала під невгамовний сміх і оплески. Так вивітрював з київської публіки національний вплив, зроблений крамольною українською трупою, генерал Дрентельн десять літ. Камінцем йому земля, та царство німецьке!"

(с) Садовський М., Мої тетральні згадки

Джерело

Comments

[rudolf_bochkin]

толерантність-бля